ВІЙНА В КАДРІ
Історія прес-офіцера: від волонтерства до бліндажів та окопів
Зимові свята в окопах провів прес-офіцер тактичного угруповання «Північ» Володимир Левченко. Протягом чотирьох місяців він, разом із журналістами зі всієї України та закордону, фіксував події на Сході. Для Українців недостатньо інформації з місць операції об'єднаних сил, вони вже звикли до війни та не зважають на щоденні поодинокі втрати, каже Володимир. Тому, вважає за необхідне показувати повні масштаби втрат серед захисників України.
«Вони звикли до того, що йде війна. І для них втрати це не так, як було раніше. Так! Люди звикли, що кожного дня «Один-два, один-два», але коли ти розумієш, що за місяць це вже 30, а за рік – близько сотні людей. Це важко...»
Володимир Левченко почав свою військову справу з волонтерської діяльності, здійснивши близько 15 виїздів до зони ООС
Волонтерство розпочалося ще зі школи, коли писав різні листівки, збирав макулатуру та різна гуманітарку. А під час навчання в університеті вступив до козацької сотні.
«Спочатку я взагалі не розумів, що це таке. Проте, перебуваючи в цьому осередку, я почав цікавитися волонтерами й висвітлювати їхню діяльність. Коли почав їздити з ними до зони ООС, я не розумів, як це їхати до солдатів, військових хлопців, та нічого з собою не взяти», – розповідає Володимир.
Він зауважує, що неодноразово бачив таких «первачків», які їздили один раз, і для них цього вистачало. Проте його така діяльність триває й до сьогодні: «Коли ти приїжджаєш і бачиш, що певні речі не потрібні, ти однозначно думаєш, що навіщо їх збирати. А коли бачиш, що ця допомога дійсно необхідна людям і їх багато, то мислиш уже інакше».
«Спочатку я взагалі не розумів, що це таке. Проте, перебуваючи в цьому осередку, я почав цікавитися волонтерами й висвітлювати їхню діяльність. Коли почав їздити з ними до зони ООС, я не розумів, як це їхати до солдатів, військових хлопців, та нічого з собою не взяти», – розповідає Володимир.
Він зауважує, що неодноразово бачив таких «первачків», які їздили один раз, і для них цього вистачало. Проте його така діяльність триває й до сьогодні: «Коли ти приїжджаєш і бачиш, що певні речі не потрібні, ти однозначно думаєш, що навіщо їх збирати. А коли бачиш, що ця допомога дійсно необхідна людям і їх багато, то мислиш уже інакше».
РОБОТА В ЗОНІ БОЙОВИХ ДІЙ
Після того, як отримав диплом журналіста, Володя декілька місяців попрацював на «Суспільному телебаченні» та продовжував волонтерську діяльність. Згодом не витримав та підписав контракт. У військкоматі, дізнавшись про його освіту, одразу направили до прес-служби, де й почалася його військова журналістика.
Спочатку це були звичайні інформаційні замітки та статистична інформація про кількість загиблих. Та невдовзі, через сильне бажання та збіг обставин, Володимир Левченко потрапив на фронт уже як військовий прес-офіцер тактичного угрупування «Північ».
Спочатку це були звичайні інформаційні замітки та статистична інформація про кількість загиблих. Та невдовзі, через сильне бажання та збіг обставин, Володимир Левченко потрапив на фронт уже як військовий прес-офіцер тактичного угрупування «Північ».
СЛУЖБА
Ранок на передовій у Володимира починався приблизно о 6:00 (він звик до таких ранкових підйомів, адже на "Суспільному" вів прямий ефір ранкової програми) з моніторингу новин за ніч, зокрема обстрілів і втрат. Далі організація зйомок та зустрічей військових зі знімальними групами.
Розповідає, що перші тижні він спав по 4-5 годин на добу, адже справ було справді багато, щоденні виїзди на передову, робота з журналістами, моніторинг готових сюжетів і постійний цілодобовий моніторинг ЗМІ і особлива увага до ворожих ЗМІ. Коли вже почав виконувати свої обов'язки, в нього з'явився керівник, то стало працювати значно простіше. Саме в ООС він зрозумів, що звання і посади – важливі, але саме людський чинник відіграє чи не основну роль: "Ми всі допомагали один одному і йшли на зустріч, постійна взаємовиручка та взаємодопомога, саме тому навіть найскладніші завдання вдавалось виконувати швидко і оперативно".
Володимир додає, що особливо було приємно працювати із своєю мобільною прес-групою – це військові журналісти які були для нього там, як щось своє і близьке. Завжди з задоволенням їхав з ними працювати, корегував і допомагав в роботі, часто бувало коли хтось із команди хворів, то доводилось брати до рук камеру і самому виконувати необхідну роботу.
Розповідає, що перші тижні він спав по 4-5 годин на добу, адже справ було справді багато, щоденні виїзди на передову, робота з журналістами, моніторинг готових сюжетів і постійний цілодобовий моніторинг ЗМІ і особлива увага до ворожих ЗМІ. Коли вже почав виконувати свої обов'язки, в нього з'явився керівник, то стало працювати значно простіше. Саме в ООС він зрозумів, що звання і посади – важливі, але саме людський чинник відіграє чи не основну роль: "Ми всі допомагали один одному і йшли на зустріч, постійна взаємовиручка та взаємодопомога, саме тому навіть найскладніші завдання вдавалось виконувати швидко і оперативно".
Володимир додає, що особливо було приємно працювати із своєю мобільною прес-групою – це військові журналісти які були для нього там, як щось своє і близьке. Завжди з задоволенням їхав з ними працювати, корегував і допомагав в роботі, часто бувало коли хтось із команди хворів, то доводилось брати до рук камеру і самому виконувати необхідну роботу.
Цікаво, що під час війни, у кожного військового з'являється своя історія, медійникам доводиться переживати різні речі чи то обстріли, чи то весілля на передовій.
Пам'ятаю, одного дня ми записували інтерв'ю для всеукраїнських телеканалів і почався обстріл. Уявіть, ми спілкуємось з героєм і над нами пролітає кулеметна черга, ми зразу падаємо, повзем до бліндажу та чекаємо завершення обстрілу, і далі, як нічого не бувало, продовжуємо інтерв'ю. А вже наступного дня, я фотографую весілля військових, які познайомились на фронті. Дуже дивний ритм життя...
Пам'ятаю, одного дня ми записували інтерв'ю для всеукраїнських телеканалів і почався обстріл. Уявіть, ми спілкуємось з героєм і над нами пролітає кулеметна черга, ми зразу падаємо, повзем до бліндажу та чекаємо завершення обстрілу, і далі, як нічого не бувало, продовжуємо інтерв'ю. А вже наступного дня, я фотографую весілля військових, які познайомились на фронті. Дуже дивний ритм життя...
Окрім служби прес-офіцером, Володимир Левченко спробував себе і піхотинцем. Служба там була нелегкою, адже довелось відразу жити в казармі, стикнутися з цілим рядом службових питань і проблем, але завдяки злагодженому дружньому колективу – це все швидко минуло.
В піхоті мені справді подобалось, постійна робота, час від часу і без вихідних: чи не щодня полігон, якщо відпочинок, то це в парку ремонтувати та відновлювати боєздатність військової техніки. Часу сумувати не було. Дуже запам'яталися нічні стрільби: адже це справді небезпечно відпрацьовувати різні тактичні прийому в повній темряві, проте довіра до професіоналізму побратимів допомагає і самому ставати краще.
Рідні також весь час підтримували Володимира, адже служба в піхоті була за 350 км від рідного міста, тому бачитися доводилось не часто: декілька днів на місяць. На запитання «чому не залишився в піхоті, якщо тобі так подобалось і був хороший колектив?», відповідаю: «Кожен повинен займатися своєю справою, тією, яку вдається робити якнайкраще, так я за військовою спеціальністю командир механізованих підрозділів – і нас цьому навчали, я це вмію робити і мені це вдається, проте вважаю своїм покликанням журналістику та всю медіасферу».
Найскладнішими були виїзди на ділянки, де були загиблі
«Ми приїжджаємо й розуміємо, що є загиблий вчора. І як опитати людину, яка сьогодні ще тільки-тільки приходить до тями, якщо це її товариш по службі був. І ти розумієш, що покійник ще тут, ще тіло навіть не забрали. Працювати було дуже складно, людина в такі моменти не дуже балакуча. Але завдання є, його потрібно було виконати, щоб люди «тут» зрозуміли, як воно бути «там». Мабуть, в цьому і була головна особливість моєї «журналістської» служби».
Нині він продовжує службу на посаді начальника прес-служби Черкаського обласного військового комісаріату, хоча чи не щодня приходять пропозиції на вищі посади й нові місця служби, але він відмовляється, лишаючись поряд із рідними.
У сімейному плані все зараз добре, ми нарешті разом і можемо бачитись щодня на яву, а не лише по відеозв'язку в мережі. Суттєво допомогло розслабитись після динамічних буднів в ООС наша з дівчиною спільна подорож до Єгипту. Така реабілітація була необхідна! Хоча і навіть на відпочинку, та і зараз, не через службову необхідність, а через звичку, я починаю свій день із моніторингу ЗМІ про оперативну ситуацію в зоні ООС. І також лишилась звичка укриватись від обстрілів у безпечному місці: тому якщо поруч десь феєрверк чи різкий гучний звук, то рефлекси направляють тіло на підлогу, але з кожним днем звикаєш до мирного життя і віриш у нашу перемогу.
